Українські державні реєстри приховують масштаби, які вражають уяву та водночас оголюють повну безпорадність або мовчазну згоду контролюючих органів. Згідно з остангістраційними даними аналітичних систем (зокрема «Опендатабот»), в Україні офіційно існують 478 масових власників бізнесу — це люди, на кожного з яких записано щонайменше 50 підприємств. Проте верхівка цього «рейтингу» сягає абсолютно абсурдних показників, які давно мали б стати приводом для масштабних кримінальних зачисток.
1. Архіпелаг «мертвих душ»: хто очолює рейтинг паперових імперій?
Масштаби концентрації бізнесу на підставних особах вражають своєю зухвалістю. Абсолютним рекордсменом не лише в Україні, а й в новітній історії є киянин Віталій Павлович Ільницький, на якого в Єдиному державному реєстрі зареєстровано неймовірну кількість підприємств — аж 5889 компаній!
Для порівняння, найближчі «конкуренти» у цьому списку відстають більш ніж удвічі, проте цифри все одно шокують:
Віталій Павлович Ільницький (Київ) — 5 889 компаній;
Руслан Петрович Мерзляков (Донецьк) — 2 221 компанія;
Владислав Анатолійович Мельохін (Київ) — 858 компаній;
Андрій Вікторович Пуя (Зіньків, Полтавщина) — 799 компаній;
Катерина Валеріївна Дорошенко (Київ) — 674 компанії.
Загалом же армія з 478 «масових власників» контролює десятки тисяч фірм. Але чому податкова, Бюро економічної безпеки (БЕБ) та інші державні інституції роками роблять вигляд, що нічого не відбувається?
2. Чому держава мовчить: легальні лазівки та імітація боротьби
Системне ігнорування цієї проблеми державою пояснюється кількома ключовими факторами, які перетворюють відкриті реєстри на прикриття для масштабних конвертаційних центрів:
Відсутність заборони в законі: Формально українське законодавство не містить прямої норми, яка б обмежувала кількість підприємств, якими може володіти чи керувати одна фізична особа. Теоретично, успішний інвестор може створювати стільки бізнесів, скільки забажає. Сама по собі наявність тисячі компаній для слідства є лише «маркером ризику», а не автоматичним доказом злочину — кожен епізод ухилення від податків чи відмивання коштів доводиться окремо.
Феномен «паперових директорів» (номінальний сервіс): Фігуранти на кшталт Віталія Ільницького чи Руслана Мерзлякова — це класичні номінальні статисти. За ними немає реальних активів, заводів чи мільйонних рахунків. Це здебільшого люди з уразливих верств населення або ті, хто за символічну готівку надав свої паспортні дані. Реальні бенефіціари та організатори тіньових схем ховаються за ланцюжками довіреностей та офшорів. Коли силовики приходять із перевіркою до «рекордсмена», вони знаходять людину, яка мешкає на мінімальні доходи і фізично не здатна ані закрити мільйонні борги, ані пояснити призначення «своїх» компаній.
Колосальне перевантаження і «сліпота» систем: Ризик-орієнтовані системи Державної податкової служби чудово бачать ці аномалії. Проте пропускна здатність БЕБ та податкової міліції фізично не дозволяє одночасно розслідувати тисячі епізодів щодо кожної такої «прокладки». Поки детективи намагаються розплутати один епізод, організатори створюють ще десяток нових фірм через інших підставних осіб.
Юридичне затягування: Навіть коли правоохоронці намагаються заблокувати діяльність таких структур, реальні вигодонабувачі оперативно перереєстровують бізнес на нових номіналів (часто на мешканців окупованих або прифронтових територій, куди неможливо виїхати з інспекцією), а судові процеси в перших інстанціях розтягуються на роки.
Підсумок
Аналітичні відділи податкової та БЕБ чудово обізнані з цими масштабами — дані лежать на поверхні відкритих баз даних. Проте наявна державна система налаштована виключно на боротьбу з наслідками (паперовими звітами та фіктивними податковими ямами), а не на превентивне блокування самої можливості масової реєстрації тисяч компаній на одну людину без підтвердження легального капіталу. Доки держава не запровадить жорсткі імперативні обмеження на кількість підприємств у руках однієї фізособи, ринок «паперових мільярдерів» в Україні продовжуватиме процвітати.
